«Це час підхожий, це час покаяння»
Ось уже проминули різдвяні свята, які щорічно пригадують нам радісну вістку про прихід Спасителя, і настає час, коли Христова Церква вводить нас у період Великого посту. У чому суть цієї прадавньої традиції християн? Так, у час Чотиридесятниці нам слід утримуватись від гучних забав, обмежити себе в споживанні окремих страв, висповідатись, прийняти Святе Причастя... Але чи формальне виконання цих побожних практик і приписів становить суть Сорокаденного посту? Не зовсім. Якщо ми розумітимемо піст як щось таке, що обмежує нас, накидає нам якісь додаткові повинності, то цей час стане для нас чимсь незрозумілим, обтяжливим і небажаним. А тоді ми не зможемо здобути ті багаті плоди, які приносить досвід глибоко пережитого Великого посту.
Святий Василій Великий у своїй проповіді-гомілії на піст стверджує, що він такий давній, як і саме людство. Він приписаний ще в Едемському саду:
«Адам отримав цю першу заповідь: «З дерева пізнання добра і зла не їстимете!» (Буття 2:17). Це «не їстимете» і було наказом посту й стриманості! Коли б Єва постила на плід дерева, то не змушені були б ми тепер постити… Тому, що ми (людство в особі Адама і Єви) не постили, нас прогнано з раю! Щоб до нього знову повернутися, дотримуймося посту!... Одначе, не шукай користі тільки в самій стриманості від страв! Правдивий піст — це усунення гріхів! «Усувай усяке братання з неправдою» (Іс. 58:6). Подаруй ближньому образу! Відпусти йому борги! «Не постіть у судах і сварках» (див. Іс. 58:4). Не їж м’яса, але пожираєш брата! Стримуєшся від вина, але не поборюєш своєї зарозумілості!...»
Людська природа, зранена первородним гріхом, втратила гармонію душі і тіла, стала схильною до різного роду провин і гріхів, податливою на душевні й тілесні пристрасті. Ми вимушені тепер не лише «в поті чола здобувати свій хліб», але й вести духовну боротьбу. Часом докладаємо чималі зусилля, щоб іти вузькою стежиною Христових заповідей. Самотужки вирватися з тенет гріха, набувати християнські чесноти й духовно зростати ми не можемо. Користаємо зі скарбниці Святих тайн, слухаємо Слово Боже, молимось, вчимося з досвіду праведних і святих. Але десь у щоденності мимоволі розгублюємо те, що нам дароване і що ми з Божою допомогою здобули. У вирі щоденних клопотів іноді віддаємо перевагу нетривким людським здобуткам, нехтуючи Божими шляхами й занедбуючи плекання християнських цінностей. Піддаємось марнославству, гордині, заздрості й гніву, розкошам і лінивству… Щоб привернути втрачені позиції, віднайти розгублене і здобути глибоку єдність із Богом, Церква закликає нас зануритися у «світлу печаль посту».
Світла туга за Богом — джерелом правдивої радості й добра — спонукає нас зупинитись, глибоко переосмислити свої вчинки і внутрішнє спрямування серця, проаналізувати свої земні шляхи: чи, бува, не віддалилися ми у своїй мандрівці від Небесного Отця, як блудний син?
Тож піст — це особливий час для навернення і покаяння. Час смутку за Батьківським домом і прагнення глибокого єднання з Богом.
Це також час співстраждання з Господом Ісусом і глибокої вдячності за дар спасіння. Він прийшов до нас — Адамових нащадків, — щоб подати руку порятунку і примирити з Отцем. Він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на хресне дерево, «щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливості, — ми, що Його синяками зцілились» (1 Петра 2:24).
Піст — це час розквіту чесноти скромності і смирення.
Як євангельський митар стаємо перед Богом, щоб визнати Ним свою малість. А й перед ближніми маємо усмирити себе. Чому б нам виноситись перед іншими?
«Хто бо тебе вирізняє? Що маєш, чого б ти не одержав? Коли ж одержав, то чому вихваляєшся, неначе б не одержав?» (1 Кор. 4:7).
Піст — час стриманості у її багатогранному вимірі. Адже про яке покаяння, навернення і смирення можемо говорити, відкинувши стриманість? Каяття в ненажерливості та пияцтві?.. В надмірній балакучості, некерованих емоціях і грубій лайці?.. Смирення в забавах під гучну музику й пісні цього марнославного світу?.. — Звісно, без стриманості від усього цього немислиме ані роздумування про спасенні Христові страждання, ані долання свого хресного шляху. Немислиме правдиве каяття, смирення і єднання з Богом. Тому Церква у цей час закликає нас — своїх дітей — до особливої стриманості і скромності. Інакше не здобудемо правдивих духовних плодів і не зможемо вповні пережити радість Христового Воскресіння. Маємо вмерти для гріха, щоб жити із Христом.
Шлях до славного Воскресіння лежить через дерево хреста. Нести хрест, вмирати — це означає йти слідом за Христом вузькою стежиною, остерігаючись «широких шляхів» — легковажного життя, що маскується під виглядом добра. «Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять» (Мт. 7:13, 14).
«Ось тепер — час сприятливий, ось тепер — день спасіння» (2 Корінтян 6:2). Слухаймо Боже Слово, яке промовляє до нас, користаймо з літургійної молитви, що є справжньою скарбницею Церкви, особливо в часі спасенної Сорокаденниці. Приступаймо до святих Тайн, чинімо належну покуту й усуваймо хиби. Плекаймо християнську любов і милосердя. І нехай не забракне нам рішучості. Належно пройшовши сорокаденний шлях посту, зустрінемо Воскреслого Христа. Очищені постом і каяттям, чистим серцем поєднаємося із Небесним Отцем.
Стихири Вечірньої, яку служать у Сиропусну неділю, чудово відображають справжній смисл і мету Великого посту: «Поквапмось усі смирити тіло стриманістю, проходячи божественний шлях безплямного посту. Молитвами та сльозами шукаймо Господа Спасителя і забудьмо врешті всю злобу, взиваючи: Згрішили ми перед Тобою, Христе Царю! Спаси нас, Добросердний, як колись ніневітян, і вчини нас учасниками небесного царства. Засяяла Твоя благодать, Господи, засяяло і просвічення душ наших. Це час підхожий, це пора покаяння. Тож відкладімо темні діла і зодягнімося в одежу світла, щоб, пропливши велике море посту, прибули ми до воскресіння на третій день Господа і Спаса нашого Ісуса Христа, що спасає душі наші».
Отець-диякон Пімен Коневич, ЧСВВ